Главная


Курс обмена валют
гороскоп

Новини дня
Запорожский областной совет
Запорожская областная государственная администрация
Каменско-Днепровский районный совет
Каменско-Днепровская районная государственная администрация
Государственная налоговая администрация в Запорожской оласти


Нариси з історії села Водяне

Про віру і життя християнське в селі Водяне (1780-2017 роки)
З часу заселення території у 1780 році в селі з’явилися кріпосні селяни, які втекли від поміщиків, солдати-дезертири, що не бажали служити у царській армії, козаки після зруйнування Запорізької Січі, селяни, які прибули з Чорного лісу, де вони переховувались від своїх поміщиків, більшість з них взяли собі прізвища Чорний. У 1783 році прибуло 111 сімей з села Водяна балка, яких вельможа Г.О. Потьомкін продав казні для заселення Таврійського краю. Їх сюди вабила воля і дуже красива природа цієї місцевості.
Спочатку вони поселились у землянках понад річкою Конка, утворивши декілька хуторів, а потім злилися між собою, утворивши слобідку. На схід від поселення на 15 верств тягнулися піщані пагорби з жовто-білого піску (кучугури). В цих кучугурах перші поселенці знаходили дуже гострі наконечники стріл, дрібні мідні та срібні монети.
Раніше, під час татарського володіння, ця територія служила пасовищем для худоби, коней, овець та великої рогатої худоби татар. Між річками Конка і Дніпро були плавні з віковими деревами та багаточисельними озерами, в яких водились осетри, білуга, коропи, тарань, лящі, окуні, лині та інша риба. Багато диких звірів: вовки, лисиці, зайці, кабани та різної птиці – перепілки, куріпки, лебеді, лелеки, дикі гуси та качки.
Переселенці жили розрізнено, але поступово знайомилися, зближувались. І зрозуміли, що спільною у них була православна віра. Тому вони одноголосно погодились у 1786 році побудувати дерев’яний молитовний будинок в ім’я Святого Миколи Чудотворця. А вже у 1792 році побудували церкву з іменем цього Святого. Але церква у 1823 році, на жаль, згоріла, тому вони тимчасово проводили службу у молитовному будинку.
У 1825 році водянці знову почали будувати дерев’яну церкву на кам’яному фундаменті, яку закінчили будувати у 1832 році. Вона була освячена під іменем Миколи Чудотворця. В цей час священиком прибув до села Іоан Соколов. Протягом чотирьох років служби у церкві він постійно ображав прихожан грубими, принизливими словами, навіть виштовхував їх з церкви.
Для нього головним було особисте збагачення. Водянці такого відношення до прихожан терпіти не бажали і тому у 1836 році вони написали листа-скаргу архієпископу Катеринославському, Херсонському, Таврійському Гавриїлу. Була створена комісія, яка детально більше року перевіряла скаргу, все вияснила і священик Іоан Соколов був переведений до іншого приходу.
Лист був підписаний 55 прихожанами. Ось прізвища деяких цих сміливців: Семен Нечипуренко, Юхим Дорошенко, Карпо Рябуха, Конон Мережевський, Василь Щербина, Тимофій Кириченко, Микита Кузьменко, Микола Логвиненко, Тимофій Сушко, Онисим Будівський, Андрій Савеленко, Яків Скрипник, Данило Касай, Сила Чорний, Іван Шкурпа, Іван Буряк та інші.
У 1852 році до церкви прибудували дерев’яну дзвіницю. На цей період прихожан було 1936 чоловік і 2049 жінок. Необхідно відмітити, що ці церкви будували там, де посилились перші переселенці, тобто поруч з річкою Конкою.
У 1859 році при церкві була відкрита церковно-приходська школа, а з 1876 року церква опікувала прихожан, які цього потребували, тобто одиноких. У церкві з цього часу служили два священики і два псаломщики. Це говорить про те, що приход був великий. Саме священики хрестили дітей, проводили обряд вінчання (одруження) та обряд поховання померлих. Все це записувалось у спеціальні книги. Виконавчі документи зберігалися з 1792 року, метричні з 1794 року, а прибутково-видаткові з 1809.
На утримання служителів церкви виділялись кошти від казни 259 карбованців, від прихожан 1600 карбованців. Крім того за церквою було закріплено 133 десятини землі. Священики жили у будинках водянської общини, а псаломщики – один у власному будинку, а другий на квартирі за кошти прихожан. З архівних документів вдалося встановити прізвища священиків – це Г. Бурилович, З. Діаковський, З. Бичковський, С. Воронич та псаломщики – І. Федюшин, Ф. Ямпольський, Ф. Ждановський, А. Чернов, М. Кретинін, С. Семинін.
Більшість водянських прихожан були дуже трудолюбиві. Майже у кожній сім’ї було по декілька десятин землі, на якій вони сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо, льон, коноплю, кукурудзу. Досить розвинене було садівництво. На присадибних ділянках росло багато фруктових дерев: вишні, сливи, груші, персики, яблука, абрикоси, шовковиця; кущі: агрусу, смородини, винограду. Плоди цих культур селяни споживали не тільки в свіжому стані, але й сушили і взимку пили узвар. Овочі – капусту, картоплю, огірки, дині, кавуни, гарбузи вирощували тільки для потреб сім’ї. Деякі селяни почали займатись бджільництвом.
У зв’язку з відкриттям у Кам’янці порту селяни почали більше уваги приділяти хліборобству, з’явився попит на зерно.
8 травня 1881 року в селі Водяне почалося будівництво нової кам’яної церкви, яку будували майже десять років. Це був Храм Покрови Пресвятої Богородиці. Довжина його була 35 метрів, а ширина 15 метрів. Розпис Храму був надзвичайної краси. При вході до центральних церковних дверей, стояли по чотири грандіозні колони. Центральний громовий дзвін був вагою більше п’яти тонн. Його мелодійний дзвін було чути до 30 верств, навіть у селі Велика Білозерка. В жодному селі нашого регіону такого дзвону не було.
Новим вивченням архівних документів, а саме метричної книги, за 1889 рік стало відомо, що у січні цього року у селі Водяне священик Михаїл Якович Чехранов уже служив у Миколаївській церкві. Це спростовує попереднє твердження, що він служив у Водянському приході з 1901 року. У селі Водяне він служив настоятелем Свято-Покровського Храму і помічником благочинного Малознам’янського округу. Крім того батюшка Михаїл викладав Закон Божий у земському училищі і церковно-приходській школі. За старанну службу в 1911 році він був нагороджений Священним Синодом золотим наперсним хрестом, а за 25 річне викладання Закону Божого – Орденом Святої Анни третього ступеня. Саме в селі Водяне у сім’ї Михаїла та Ірини Чехранових народились діти – сини Данило і Віктор, дочки Надія і Ніна.
У 1903 році сім’я Чехранових переселилась у щойно побудований цегляний будинок, що знаходився через дорогу від церкви.
Старожили села розповідали, що батюшка був дуже хорошою людиною, славився своєю духовністю і працелюбністю та був великим проповідником Слова Божого. За 28 років служіння батюшки Михайла Водянському приходу йому допомагали священики Феодор Попов, Іоан Копцевич, Микола Кофтин; псаломщики – Пилип Зеленський, Євген Маєвський, Демініан Шапошніков, Михайло Кретинін, диякон Єрмолай Семинін.
Після революційних подій 1917 року почались всілякі приниження і образи як самого батюшки, так і його сім’ї. То забороняли йому служити в церкві, то погрожували каторгою і смертю. Батюшка терпів ці знущання і продовжував служити Богу, церкві і людям. Час був неспокійний. Деякі активісти нової влади, осліплені атеїстичною пропагандою, 6 січня 1918 року приїхали кінською лінійкою і, погрожуючи йому, сказали: «Збирайся, поїдемо з нами». Матушка Ірина говорить: «Куди батюшку забираєте – туди і мене забирайте». Зв’язали їм руки мотузкою, посадили на лінійку і привезли на річку, де вже була вирубана ополонка і наказали їм стрибати в воду. Батюшка попросив розв’язати їм руки і дати можливість помолитись. Вони розв’язали. Став батюшка на лід колінами, поруч з ним матушка, помолились, ждуть. Прив’язали їм на шию каміння і примусили стрибати в ополонку. Спочатку стрибнув у крижану воду батюшка, а за ним матушка. Лише весною знайшли їх тіла на березі річки, але людям заборонили до них наближатися. Глибокою ніччю сміливці поховали мучеників. Влітку того ж року село Водяне було зайняте воїнами білогвардійської армії. Були знайдені вбивці батюшки Михаїла і матушки Ірини. Всіх трьох їх було страчено. Прах святих мучеників був перепохований біля церкви, тут тепер територія ЗОШ №1. Відгукуються люди, які приблизно знають місце поховання мучеників за нашу православну віру. При погодженні з відповідними органами і уточнення місця поховання необхідно буде встановити надгробні плити. За клопотанням теперішнього настоятеля приходу Покрови Пресвятої Богородиці села Водяне протоієрея Миколи Ступака 29 серпня 2011 року Священний синод Української Православної церкви зачислив до ліку святих Запорізької Єпархії мучеників Михаїла і Ірину Чехранових, які прожили в нашому селі 28 років, вірно служили Богу і прихожанам Храму Покрови Пресвятої Богородиці. Вони пішли на мученицьку смерть, але православній церкві залишились вірними.
Влада у 30-х роках ХХ століття, проводячи атеїстичну пропаганду, активно сприяла руйнуванню церков і храмів нашої країни. Був зруйнований храм і у селі Водяне. Також перед Другою світовою війною центральне кладовище в селі було зоране і проведена робота по розбивці цієї території під сільський парк, але Бог не допустив, щоб на мощах наших предків веселилися і прогулювалися потомки.
Після зруйнування храму релігійна служба в селі не проводилась. В селі не було де похрестити дітей і побувати на службі.
В період окупації села фашистами літургія, служба і релігійні обряди тимчасового проводились у клубі колгоспу Леніна. Він знаходився приблизно там, де тепер Будинок народної творчості. Після війни до кінця 50-х років церква була по вулиці Миру, де тепер знаходиться поштове відділення, але приміщення будо інше. Але владою вона була закрита, церковне майно було вивезене до Кам’янської церкви. В приміщенні церкви декілька років був спортивний зал середньої школи № 1, а потім будівлю зруйнували. Понад тридцять років до 1990 року в селі церкви не було і служба не проводилась…